Українська поезія

Українська поезія

Хрест Ісуса захищає Україну

 

Українська поезія

 

Пробач Ісусe  за ці кроваві рани
Пробач, за кожeн цвях в Твоіх Святих ногах й руках

і за вінок тeрновий із гріхами,
Які впинають у Святі Уста.
Пробач, що Я нeвпинно напуваю
Тeбe вином із жовчю кожeн дeнь
Пробач, Ісусe, що ось так байдужe,
Я забуваю про цeй судний дeнь!
Прийми, Ісусe, сльози покаяння,
Хоча б на мить, пробач моі гріхи
Прости, Ісусe… молюся я устами
За всі прогрішeння мeнe  ПРОСТИ

Правда — завжди журлива,

Правда — завжди колюча,
Правда — на то і правда,
Аби була болюча.

Правда — завжди у очі,
Правда — завжди відверта,
Правда — одвічний голод,
Правда — до дрібки вперта.

Та пам‘ятайте тільки:
Кожен своєю дише,
Кожен в своїй колисці
Правду свою колише.

Кажуть, сто правд немає,
Кажуть, лише єдина…
Я промовчу, всміхнуся…
Правда — завжди дитина.

Оксана Кузів «Правда про Правду»

19.07.18р.

 

Я НЕ БЛАГАТИМУ НА ВБИВЦЮ КАРИ…
Вставай. Ходімо, синку мій, до дому
…До тебе йшла. А вслід собака вив…
Віддай мені, віддай свій біль і втому.
Я витримаю все, лиш ти би, рідний, жив.
Ти не дивися страшно так у хмари,
У синім погляді відбився чорний світ.
Я не благатиму на вбивцю кари,
Бо доста вже землі Вкраїнській бід.
Пробач, синочку, любий мій, Іванку,
Щось мої мислі не туди, де слід.
Я фото гладила твоє до ранку,
…А потім вість страшну приніс сусід.
Йому не вірю.Ти ж сказав — повернусь,
Ще дід учив триматись за слова.
Ну, як же так. Сказав — повернусь,
А сам лежиш у ранах голова.
Коли ти виріс? Вчора ще не було
В твоїм волоссі й нитки сивини
А, знаєш, сину, моє серце чуло,
Як ти поранений просив води.
Святої трошки принесла з Йордану,
Тряслися руки, хлюпалась вона.
Ти пий, синочку, рідний мій, Іване,
Вона врятує.То ж свята вода.
Вставай. Ходімо, сину мій, до дому,
Я знову хустку в ружі одягну…
Забудемо про біль і втому,
Благаю, не лишай мене одну.
Оксана Максимишин-Корабель
21 лютого 2014р.

У поліськім селі біла хата стоїть,
Похилившись, сумує дуб старий край воріт,
Батько й мати сумують і ждуть сина з війни,
А синок вже із неба споглядає на них.

Він пішов захищати Україну свою
І голівоньку склав в Іловайськім бою,
Молодий і відважний, ледь посіявся вус,
Де могилонька сина, ще не знає татусь.

Ще матуся не знає, що дитину її
Без сльози закопали у донецькій землі,
Що він кров’ю стікав і ніхто не поміг,
Що не ступить вже син на батьківський поріг.

Плач за ним, Україно, плач велика рідня,
Щоб не він, в твоїм домі вже була б московня.
Москаль п’яний, огидний, той, що є «старший брат»,
З диким матом російським нищить край із гармат.

Возз’єднайтеся, браття, проти фальші й війни.
Не вмирають герої, йдуть на небо вони.
Марія ЗІНОВЧУК

 

Сповідь — за мамою

Гори душе моя,яскравим світлом грій,
Поки гориться,не згасай у мИні,
Пройдись теплом на свій Осій,
І коло нього зупинись в хатині.

Бо вже сама сумує без тепла,
І дим два роки вже не курить.
Не світить світло із вікна,
Ніхто теплом його не тулить.

Замерзло тут не лиш вікно,
Застили й образи в хатині,
Бо все веселе із тобою відійшло.
І лиш лампадка світить на малині.

Давно не топчеться городом слід,
Куди ходила мамина нога,
Його тихенько присипає сніг,
І топить запізнілая сльоза.

Прости,мамусю,що була сама,
Що я не зберегла,не вборонила,
Прости,що була духом так слаба,
Прости,що так я провинила.

І хай гірка сльоза зігріє мармура брилу,
І ти прости мене,голубко моя біла.
За ті нелегкі дні,що ти прожила,
Хай Бог дасть те,що я не вспіла.

21.01.2019р.Цвєткова О.

 

Моєму чоловікові. 
Такі ми з тобою різні, а доля докупи звела.
Через роки, сніги і бурі за руки нас разом вела.
Як діти колись запитають, що ми їм у спадок дамо?
Лиш нашу стежину покажем, а решту прийде все само.
В житті вони все повстрічають-хай сильними завжди будуть.
Не тільки одні лиш троянди на їхнім шляху розцвітуть.
А буде, і щастя, і горе -все те, що зустріли і ми,
Та в серце нехай пускають холодної злої зими.
Якщо не любов, то повагу важливо в сім’ї зберегти,
І щастя родинного вогнища крізь бурі треба нести.
Ніколи не дати погаснуть,
Собою його затулять.
Це те, що в житті так важливо і дітям це треба знать.
І нас у житті ще чекають, не лише троянди одні.
І будуть не тільки свята, а будуть буденні дні.
Та вірю я в нашу силу- не ступимо з вірних стежин :
Я буду для тебе єдина, ти будеш у мене один.
І раптом, якщо хтось спіткнеться, все ж руку подати зумій.
Важкими словами образи його обливати не смій.
Хоч серце і кров’ю обл’ється -не треба з плеча все рубати.
А треба уміти другого цінити, і треба уміти прощати.

Оксана Кухарчук

Вечірня тиша заведе розмову,
Про щось своє поплачеться мені,
І десь в минуле повернусь я знову,
Й побачу очі ніжні та сумні.
Розкриє пам’ять чорно-білі крила,
Розстелить місяць зоряне рядно,
Ця тиша ніби невідома сила,
Що птахом б’ється у моє вікно…
Почую голос ніжний, найрідніший,
Тривожна радість в серце увійде,
І я на мить від того щасливіший,
Що пам’ять душу ніби тать вкраде…
Про день наступний Богу лиш відомо,
Як пощастить, то духом не впаду…
Журба застане вкотре мене вдома…
Чекай… я подумки до тебе знов прийду…

Ігор Жулянський

Не бачив я тебе давно…
Пробач… ця метушня буденна…
Життя немов нудне кіно…
А доля – зірка безіменна…
Так довго голос твій не чув…
Здається, що минула вічність…
Не думай, що тебе забув…
Несправедливою буває дійсність…
Все той же погляд неземний,
Та ж сама посмішка ласкава…
Перед очима образ твій,
Малюють пам’ять та уява…
Переплелися два світи,
З’єднались тиша і мовчання,
Йдемо на зустріч я і ти,
Найдовший час — це час чекання…

Ігор Жулянський

Не ний, не реви, не кричи,
Це тільке твоє фіаско…
Вставай, помолись — і йди,
Хоч боляче, щемно, страшно…

А ти ось стиснись в кулак,
Приструнь свою силу-волю,
Повір, у твоїх руках
Є змога змінити долю!

Не плач, не шкодуй себе,
Виковуй борця зсерди́ни,
Виліплюй в собі святе,
В болоті шукай перлини.

Не ний, не реви, не кричи,
Це тільки твоє фіаско…
Вставай, помолись — і йди,
Бо з Богом іти нестрашно!

ОксанаКузів «Гімн вірі»

 

Просте життя

ЇЇ ПРОСТЕ ЖИТТЯ…

Сільська хатина. Груша при дорозі.
Видзвонюють джмелі у травах молодих.
Сидить бабуся мила на порозі.
Тих літ, на жаль, не вернеш золотих…

Сорочка біла і проста хустина,
А руки потерновані життям.
Подвір‘я все в квітках: цвіте жоржина!
Ікони в хаті з файним вишиттям.

Васильок під вікном і рута-м‘ята,
Калини кущ і чорнобривців пишний ряд.
І наче у вінку вкраїнська хата!
А поряд з нею яблуневий сад!..

Криниця побілена, як на свято.
На лавці поряд діжка. Котик спить.
Розстелена верета. Справ багато!
Встає бабуся. До роботи знов спішить.

За нею соняхи ведуть очима,
Бо сонечком всміхається вона!
Її любов, її душа незрима -
Харизма трудівниці неземна.

У кошик огірки зібрала з грядки,
Квасолю тичкову долає ціп.
Спочила б трохи, — та нема і гадки!
В поділ зриває молоденький кріп.

Засолить в бочці огірочки свіжі,
Квасолю до комори занесе,
А завтра бабця думає про збіжжя:
«Петро, можливо, з поля привезе?..»

А дні серпневі пахнуть медом щирим!..
Вже Макковеїв свято на порі.
Живе бабуся в серденьку із миром,
Молитву Богу творить на зорі.

Не нарікає на важку роботу,
Бо в тім і є її просте життя…
Хустинку розв‘язала біля плоту.
Вже й вечір. Все зробила до пуття…

@ Галина КОЗНЮК-ЛУКАШОНОК
07.02.2019

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *